jueves, 5 de agosto de 2021

"БЕРЛИН ЭРТАГИ - La historia que me contaron en Berlín" relato de Sherzod Artikov


Эрталаб Котбуссер Тордаги метро станциясига бордим. Ташқарида тиним билмай ёмғир ёғарди. Майдалаб, юракни эзиб-эзиб. Станцияга боргач, у ердаги кичкинагина емакхонага кирдим. Емакхона эшиги олдида йўқсил болакай скрипкасида аллақандай куйни ижро этарди. Ўтган-кетганлар унинг олдидаги мис идишга чой-чақа ташлаб ўтишар, бир чеккада ўтирган дайди ит атрофига норози қиёфада қараб, бўрига ўхшаб увилларди.  

Емакхонада сендвич еб, сутли қаҳва ичдим. У ердаги столда кимдир “Билд” газетасининг эски сонини қолдириб кетган экан. Шунга кўз югуртираётгандим, станцияга бир пайт метро келиб тўхтади. Газета томон йўналган эътиборимни унга қаратдим. У ҳар доимгидек белгиланган вақтда жойидан қўзғалиб кетди. 

Германияда аниқлик худди касалликка ўхшайди. Метро, мисол учун, тонгги соат саккиздан ўн беш дақиқа ўтганида жойидан қўзғалиши керакми, доим шундай бўлади. Муштарийни ушбу станцияда илк учратган куним ҳам шундай бўлганди. Ўшанда ҳам ташқарида ёмғир шаррос қуярди. Мен метронинг ичида эдим. Метро юра бошлагач, Муштарийни у томонга югургани эсимда. Уни метро томон халлослаб югуриб келаётганини кўриб, ўрнимдан сакраб тургандим ҳамда метронинг ёпилишни бошлаган эшикларини гавдам билан тўсиб олгандим. Шундай қилинса метро юрмайди, аниқроғи, эшиклари ёпилмаса юрмайди. Муштарий унга чиқиб олгач, нафасини ростлаб-ростламай менга миннатдорчилик билдирганди.

−Сизга ачинганимдан шундай қилдим,- дегандим унга жавобан. 
У эса миннатдорчилик билдиришда давом этганди.

−Барибир ташаккур! Манзилимга ярим соат кечикиб боришдан халос қилдингиз.
Ташқарида ёмғир ёғаётгани боис унинг усти ивиб кетган, турмакланмаган узун сочлари ҳўл, буғдойранг юзидан тинмай ёмғир томчилари оқиб тушарди.

−Соябон олиш эсингиздан чиқибди-да.
−Хотирам сал чатоқроқ. Кўпинча зарур нарсалар шунақа эсимдан чиқади. 

Ўшанда унинг эгнида одмигина пушти ранг костюм бўлиб, шу ва қора рангдаги классик услубда бичилган, пойчаси кенг шими билан қўлидаги кўримсиз сумкаси уни камтарона кўрсатар, кўзлари тубидаги сокинлик ва харакатларидаги босиқлик одамда у билан гаплашишга майл  уйғотарди... 
Станциядан чиқиб, Хеерштрасседаги китоб дўконига кирдим. Муштарий кетгач, бу ерда унинг ўрнига бошқа қизни ишга олишибди. У Лотин Америкаликка ўхшади. Истарали, қорамағизгина. Ичкарига кирганимни кўриб, дарров ёнимга ошиқди ва мендан ёрдам керак-керакмаслигини сўради. Мен қўлим билан бунга ҳожат йўқ дегандек ишора қилдим. Китоб дўконида айтарли ҳеч нима ўзгармаганди. Бу ерда кўп қолмадим. Қуруқ чиқиб кетишни ўзимга эп кўрмай, Кафканинг унча қиммат бўлмаган китобларидан бирини қўлтиқлаб ташқарига чиқдим. 

Бу ерга биринчи киришимда сал бошқачароқ бўлганди. Менга Муштарий пешвоз чиққан, уни кўриб бир зумда танигандим. У ҳам метро воқеасини эслаб, мени дархол таниган ва қирмизи лабларини сал қимтиб, сездирмай жилмайиб қўйган, кейин ёнимда юриб анча-мунча китобларни тавсия қилганди.

−Университетдаги ўқишимдан бўш пайтимда бу ерда ишлайман,- деганди Райнер Мария Рилкенинг шеърий китобини менга тавсия қиларкан.
Унинг бу гапларига ўшанда унча эътибор бермагандим, чунки бу табиий ҳол эди. Германияда маҳаллий талабалар ҳам, ҳориждан келган талабалар ҳам бўш пайтларида турли хил дўкон, ресторан ва ташкилотларда соатбай ишлашарди. Диққатимни ўзига жалб этган нарса бошқа эди. Муштарий ўзини Ўзбекистондан эканлигини айтганда, унга қаттиқ тикилиб қолгандим.
−Намунча тикилиб қолдингиз?- деганди у шунда қизариб-бўзариб.
−Бобомнинг юртидан экансиз.

У гапимни эшитиб ҳайрон қолганди. Мени немис деб ўйлагани аниқ. Ташқи томондан албатта немисга ўхшардим, онам немис аёли эди, ўзим оқ-сариқдан келгандим, соф немис тилида гапирардим. Қолаверса, қалбан ҳам немис эдим. Лекин бобом ўзбек эди. Гарчи у бу ҳақида отам ва менга чурқ этиб гапирмаган, киндик қони тўкилган юрт ҳақида лом-мим демаган бўлса-да, (отамни билмадим-у) мен бу ҳақида билардим. Тўғрироғи, тасодифан билгандим. Унинг ўлими яқин қолган пайтда ёзган, болалигидан тортиб уруш пайти ва ундан кейинги ҳаётини қамраб олган  кундалиги анча йиллар бурун қўлимга тушиб қолганди. Ўшанда мактаб ўқувчиси эдим. Бобом кундалигида кўп нарсалар ҳақида ёзганди. Кундаликда ёзилишича, у юрти бўйлаб хунрезликларни йўлга қўйган, отасини қатағон қилган, онасини Сибир деган совуқ ерга сургун қилган, сунъий очарчиликни юзага келтирган Сталин ва болшевиклардан жирканарди, эҳтимол шунинг учун бўлса керак уруш йиллари Бухенвалд концлагеридаги асирликнинг аянчли оқибати ва ўзига ўхшаган асирларнинг кундан кунга бекорга ўлиб кетишаётганини кўриб, ана ўша бир тўда болшевиклар учун умрини хазон қилишни истамай Туркистон легионига ўтган ва ҳамюрти, легион фаоли Рўзи Назар қўлида уруш тугагунича хизмат қилганди.

Кундалигида у ўзини аллақандай Марғилон деган шаҳардан эканлигини ёзганди. Бу шаҳар атрофи баланд тоғлар билан ўралган водий ён бағрида жойлашган экан. Мен ўшанда бобом дунёга келган бу шаҳар ҳақида биринчи марта ўқигандим ва у ҳақида тўлиқроқ билишни жуда-жуда хоҳлагандим. Ҳатто, кундаликда бу ҳақида юзаки маълумот берилгани учун иложини топиб бобомдан батафсилроқ сўрамоқчи бўлганман. Аммо хонадонимиздаги ғалати муҳит бунга ҳечам имкон бермасди. 
Емакхонамизда бобомнинг Рўзи Назар билан нацистлар ҳарбий кийимида тушган сурати ҳар доим деворда осилганча турар, овқат пайтида ҳам, байрамларда ҳам, қачон ва қайси пайт бўлмасин бобом нуқул оғзига талқон солгандек жим ўтирар, юзи тунд кўринар, унинг бу ҳолати ва жиддий қиёфаси ундан тайинли гап чиқмаслигига мени ишонтирарди. Айниқса, у ўз юрти ҳақида умуман гапирмас ва бунақа саволларга назаримда тоқат қилолмасди. У овқатдан олдин менга номаълум тилда қандайдир дуони пичирлаб, сўнг овқатланар, кунчиқар томонга юзланиб четлари попукли узунчоқ гиламча устида кунига беш маҳал ибодат қилар, бироқ она юрти ва у билан боғлиқ хотиралардан доим ўзини олиб қочарди. Шу хотиралардан қутулиш учун ҳам, менимча, немис аёли бўлган бувимга уйланганди, отамга ҳам немисча тарбия берган, унга немис қаллиқ топган, хатто мени ҳам болалигимдан немис тили, маданияти ва удумлари асосида тарбиялаганди. Уйимизда немис тилидан бошқа тилда гапириш таъқиқланарди, ваҳоланки бунга бизда зарурат ҳам йўқ эди, чунки ҳаммамиз бобомнинг саъй-ҳаракатлари эвазига қон-қонимизгача немисга айланиб улгургандик. 
Унинг бундай йўл тутганини гоҳида ўзимча тушунгандек бўлардим. У она юртидаги ўша пайтдаги сиёсий муҳит ва вазиятдан ўлгудек норози, аламзада бўлган ва ўзининг наздида тутган йўли учун ўзини айбламас, ўзини бунга тўла ҳақли деб биларди. Бироқ шунча норози ва аламзадалигига қарамай, нима учун у отам ва менга ўз исмига ўхшаш, ўзи туғилган юртни ва мансуб бўлган элни ёдга солиб турувчи исмлар қўйганини сира тушунмасдим. Отамга Бахтиёр, менга эса Исфандиёр деб исм қўйганди. Бу сиртдан қараганда худди тақдир ҳазилига ўхшарди. Айнан шу исмларимиз туфайли бу ерда айримлар бизни немис деб ҳисобламас ва Германияга Туркиянинг гадой топмас чекка қишлоқларидан келиб қолган деб ўйларди. 
Муштарийга бу гапларни айтиб бераётганимда унинг кўзларидан ёш чиқиб кетганди. Маълум бўлишича, унинг бобоси урушдан қайтмаган экан. Балки, у бобом ва унинг қуролдошлари бўлган легиончилар ёки нацистлар отган ўқларнинг бирортасидан халок бўлгандир. 

−Бобонгиз тилга олган шаҳар билан менинг она шаҳримни саксон чақиримлик масофа ажратиб туради,- деганди кейин Муштарий ўзини қўлга олиб.

У билан гаплашарканман, бобомнинг кундалиги орқали менга маълум бўлган юртга нисбатан тафаккуримда яралган қизиқиш тобора ортиб борарди. Марғилон, Андижон, Фарғона... Муштарий бу атрофи осмонўпар тоғлар билан ўралган, сўлим водий бағрида жойлашган шаҳарларнинг ҳар бири ҳақида, у ердаги урф-одатлар ва анъаналар, одамларнинг турмуш тарзи ҳақида менга ҳар сафар эринмай гапириб берарди. 
Мен доим банкдаги ишим тугагач, вақт топиб мана шу китоб дўконига шошардим. Табиийки, Муштарий шу ерда бўларди. Мазкур китоб дўкони томон мени қандайдир кўзга кўринмас қўл етаклар, ўзимга олдин номаълум бўлган ширин туйғу жалб қиларди. Бу ерга узоқ пайт келмай қўйсам ҳар гал менга кислород етишмаётгандек бўлар ва келиб Муштарий билан озгина суҳбатлашганимдан сўнггина кўнглим жойига тушиб, бир текис  ва равон нафас олишни бошлардим.

Гоҳида унга гул совға қилиш ёки уни бирорта ресторанга тушликка таклиф қилишни хаёл қилардим, аммо феъл-атвор жиҳатидан тортинчоқ инсон бўлганим ҳамда аёлларга эътибор қаратишга унча одатланмаганим учун бунга фаросатим тўлиғича етмас, айрим ҳолларда эса журъатим заифлик қиларди. Ҳали бунга эрта деб ҳам ҳисоблардим, чунки Муштарийдан кўпинча бобомнинг юрти ҳақида сўрардим, бошқа мавзуда деярли кам суҳбатлашардим, ийманардим. У ҳам фақат олисдаги ўзи ва бобом туғилган юрт хақида гапириб тасаввуримни кундан кунга бойитар ва у ҳақидаги билимимни ортиб боришига сабабчи бўлар, бунинг натижасида, ўша юртни ўз кўзим билан кўриш орзуси беихтиёр юрагимда аланга олиб гуриллаб ёнар ва бошқа мавзу ҳақида оғиз очиш хаёлимгаям келмасди. 
Ниҳоят, бир куни журъатим етиб Муштарийни тушликка таклиф қилдим. У аввалига ишонқирмади, кейин бу таклифимни ўйлаб кўришини айтди. Европа маданияти билан яқин таниш бўлган мендек инсонга, тан оламан, бу ғалати туюлди, чунки бу ерда турмушга чиқмаган қизни кимдир тушликка таклиф қилса, у сираям буни ўйлаб кўраман қабилида гапирмасди. 
Бирга тушлик қилган кунимиз ҳам эсимда. Якшанба бўлгани учун мен ҳам, Муштарий ҳам енгил тин олиб, ресторанда хотиржам ўтиргандик. 
−Ҳоҳлайсизми, сизга ўзбек тилини ўргатаман?- деди бир маҳал Муштарий сардиния балиғини тановул қилаётиб.
Бу пайтда мен содали сув ичаётгандим ва унинг саволи мен учун кутилмаган янгилик бўлди.

−Қандай бўларкин?

Ўша куни илк машғулотимиз бўлиб ўтди. Торштрасседаги унча катта бўлмаган рестораннинг ўзида, Муштарийнинг кўмаги билан мен “салом”, “ҳайрли кун”, “аҳволингиз яхшими” ва шунга ўхшаш ўнлаб сўз ва ибораларнинг ўзбекча варианти билан танишгандим. Уларни тилимда талаффуз қиларканман, кўнглимда ўзгача ҳиссиётларни туйгандим. Боиси, биринчи марта бобомнинг она тилида гапиргандим.

Бошқа томондан, айнан ўша куни Муштарийга биринчи марта аёл сифатида қарагандим. У беҳад чиройли эди. Бунинг устига кўнгилчан ва самимийлиги чегара билмасди. Қуруқ ва табиатан жиддий юрадиган немис қизларига ўхшамасди. Унинг устидаги тушлик учун кийиб чиққан бинафшаранг кўйлаги уни янаям чиройли қилиб кўрсатар ва юрагимда ниш уришни бошлаган ширин туйғу билан тўлиб-тошиб бораётган меҳр аралаш унга бот-бот суқланиб тикиларканман, кўзимиз тўқнаш келиб қолса мен бу ишимдан хижолат бўлар, у эса икки яноғи қизариб ноқулай аҳволга тушарди. 

−Исмингиз маъносини биласизми?- деди Муштарий ўшанда ўртага тушган шунақа ноқулайликка барҳам бериш учун. 

Мен масалан Себастян, Петер, Паул каби немисча исмлар маъносини, айримлари авлиёларнинг исмлари эканини билардим. Аммо ўз исмим қандай маъно билдириши хусусида бирор марта ўйлаб кўрмагандим. 
−Яратганнинг тухфаси... Исмингиз шундай маънони англатади.
У ҳақ эди. Исмимни бобом бежиз бундай қўймаган. Айтишларича, онам мени дунёга келтириш жараёнида жуда қаттиқ қийналган, азоб тортган. Бобом ўша кезлари отамдан ҳам чуқур изтиробга тушган ва ётоқхонасидаги жавонда турадиган ўша гиламчага чўк тушиб, ёрдам сўраб тинмай худога илтижо қилган экан.

Шундан сўнг, Муштарий ресторан деразаси узра кўчага ўйчан тикилиб қолганди ва пичирлаб ўз исмининг маъносини айтганди.
−Сизга қизиқ эмасдир бу, шундай бўлса-да айтдим.
У билан олти ойга яқин муддат ичида мулоқот қилиш ва кунда бўлмаса-да, дийдор кўришиш натижасида унга ҳаддан зиёд боғланиб қолгандим. Буни бутун вужудим билан ҳис қилиб яшардим. Шунгадир балки, бир куни у ўқишини тамомлаганини айтганида ичимда ғашлик юзага келди. У ўқишини тамомлаган ва бу ерда қолиш учун ортиқ унда сабаб йўқ эди. Мен ўзимга ўзим шундай дердим. Шунга қарамай бундан ич-этимни ердим, безовталигим сарҳад билмасди. Энг қизиғи, у ҳам юртига қайтиб кетаётгани учун хурсанд кўринмас, мен каби безовталанар ва нигоҳидаги маъюслик менга тикилганида янаям аниқроқ қалқиб юзага чиқарди. Худди кечагидек эсимда: 

−Ўзим ўқиган мактабда немис тилидан дарс бераман,- деди у йўл-йўлакай ундан келгусида нима қилмоқчилигини сўраганимда менга узоқ ва маъюс тикилиб.

Аэропортда у билан хайрлашаётганимда эса:
−Германияни бир умр соғиниб яшайман,- деди мендан кўзларини олиб қочиб.

Унинг кетганига ҳам мана уч ойдан ошди. Уч ой ўтди орадан. Уч ойдан бери мана бу хўмрайган осмон остидаги биров билан иши йўқ, роботсимон, худди соат механизмидек аниқлик ичида кун кўриб зерикмайдиган одамларга тўла улкан Берлинда энди у йўқ.  Вақтим бўлди дегунча, уч ойдан буён мана шундай тентираб ўша метро станциясига, китоб дўконига ёки Торштрасседаги ресторанга бораман. Ҳис-туйғуларим ва Муштарий билан боғлиқ хотираларим мени ўша ерларга етаклайди. Соатлаб ўша ерларда ўтираман. Муштарийни эслаб, у ўргатган ўзбекча сўз- ибораларни бирин-кетин талаффуз қиларканман, туриб-туриб бобомнинг юрти ҳақида энди ҳеч ким билан гаплаша олмаслигим алам қилиб кетади. 

...Кечга яқин ҳеч тинишни билмаган ёмғир остида Хеерштрасседан Фридрихштрассе томон юрдим. Уйимиз ўша ерда эди. Ота-онам уйда бўлиб, отам газета ўқиш билан банд, онам одатига кўра қиш яқин қолгани учун иссиқ пайпоқ тўқиш билан овора эди. Йўлакдан ўтиб, емакхонанинг ўртасидаги столга яқинлашганимда девордаги бобомнинг Рўзи Назар билан бирга тушган суратига яна кўзим тушди. У ҳарбий кийимда, виқордан кўра дард билан атрофга тикилиб турарди. У ердаги стуллардан бирига ўтирдим. Онам ошхонадан косада товуқ шўрва олиб чиқиб олдимга қўйди. Қошиқ билан косанинг ичини кавларканман, ичимда Муштарий кетганидан бери менга тинчлик бермай келаётган ҳис яна менга азоб бера бошлагандек бўлди. Балки, соғинчдир ёки ҳижрондир бу ҳис. Балки, айрилиқ ҳиссидир. Бироқ, мени жуда ёмон азоблашни бошлади. Охири, ортиқ бардошим етмади, чидолмадим ва қандай қилиб бу гап оғзимдан чиқиб кетганини билмай ҳам қолдим.

−Дада, мен бобомнинг юртига бориб келмоқчиман,- дедим бир маҳал овқатдан бошимни кўтариб, отамга юзланарканман.
Отам газетадан бошини кўтариб, уни икки буклади-да, кўзойнаги остидан менга пича ҳайрон бўлиб тикилди. Кейин ҳеч нима бўлмагандек яна газета ўқишга тушди. Орага бир неча дақиқалик жимжитлик оралади.
−Банкдаги ишинг қолиб кетади,- деди у анча ўтиб.

−Таътил оламан,- дедим мен ҳеч бўш келгим келмай.
−Ўша ерга бориш сен учун шунчалик муҳимми?- деди у бўш келмаётганимни кўриб пешонасини тириштираркан.

−Қўйинг, бориб келаверсин,- деди бир пайт бурчакдаги диванда ишини қилиб жим ўтирган онам унинг олдига келиб суҳбатимизга қўшиларкан.
Отам бир лаҳза ўйланиб қолди, сўнг бошини қимирлатиб розилик бергандек бўлди. Онам эса бобомнинг хонасига кириб, у ердан нимадир кўтариб чиқди. Бу ранг-баранг иплар ёрдамида атрофига туялар, ўртасига гумбазсимон масжид тасвири туширилган эскириб кетган дастрўмол эди.
−Ол буни, –деди онам уни қўлимга тутқазиб.- Бу дастрўмол бобонгни бир умр ёнида юрган.

Бобомнинг юртига кетадиган куним эрта турдим. Ўзимда кучли хаяжонни сездим. Бобомнинг юртидан секин-асталик билан Муштарийнинг юртига ҳам айланиб бораётган серқуёш замин ҳақидаги билган ва эшитганларимни энди ўз кўзим билан кўриш имкони пайдо бўлгани мени ғоят таъсирлантириб юборди. Бундан ташқари, Муштарий ҳам кўз олдимдан кетмай қолди.

Отам вақтли ишга кетганди. Шунинг учун уйимиз олдига такси келиб тўхтаганида фақат онам билан хайрлашдим. Онам озгина кўз ёши тўкиб олди, мени қаттиқ бағрига босди, таксига ўтирганимда йиғи аралаш қўлларини силкитди.

−Хеерштрасседаги қабристонга кириб ўтамиз, –дедим ҳайдовчига машина катта йўлга чиққач.
У тушундим дегандек бош ирғаб, йўлида давом этди. Қабристонга етиб келганимизда, қуёш аллақачон теварак-атрофга нур сочишни бошлаганди. У ердаги узун йўлак орқали юриб бориб, бобомнинг қабрини топдим. Кўзим тушган биринчи нарса - қабр устидаги мармартошга ўйиб чизилган бобомнинг сурати бўлди. У гўё менга Исфандиёр қаерга отландинг деятгандек бўлар ва унинг олдига тиз чўкканимда бу сурат янада катталашиб менга шу саволни такрорларди...

−Бобо, сизнинг юртингизга кетяпман,- дедим мармартошни аста сийпалаб суратга аранг тикиларканман.

Қабрдан ҳеч қандай садо чиқмади, бобомнинг сурати эса менга яна ўша саволни берди: 

− Исфандиёр, қаерга отландинг?

**

Caminé hacia la estación del metro Cottbus, aún era temprano. Afuera estaba lloviznando. Cuando llegué a la estación entré a una pequeña cafetería para servirme un café. Junto a la puerta un pobre hombre estaba tocando su violín, canciones agradables pero que no conocía. Algunos pasajeros le dejaban monedas en una taza de cobre, mientras el perro que estaba cerca miraba a la redonda descontento y aullaba como lobo. 

Después de comer mi sándwich, tomé una taza de café con leche. Alguien había dejado la vieja serie de “Bild” sobre la mesa. Mientras lo hojeaba, el metro llegó a la estación y yo dirigí mi atención hacia él, consistente, llegaba siempre puntual. 

En Alemania, la puntualidad es como una enfermedad. Si por ejemplo el metro tiene que llegar a las ocho y cuarto de la mañana, a esa hora llegará siempre. Cuando vi por primera vez a Mushtariy en esta estación, afuera caía un chubasco. Cuando el metro comenzó a moverse yo ya estaba dentro de el. Puedo recordarla, corriendo hacia la entrada para llegar al vagón. Cuando la vi, traté de mantener la puerta abierta parándome entre las puertas, sabía que los trenes no podían avanzar sin cerrar. En cuanto Mushtariy pudo entrar, me dio las gracias. 

- Lo hice porque me sentí mal por ti. 
- Aún así, gracias. Evitaste que llegará media hora tarde. 

Como estaba lloviendo afuera, su cabello suelto escurría, su cara morena goteaba con el agua de lluvia. 

- Parece que olvidaste tu paraguas. 
- Tengo muy mala memoria. La mayoría veces no puedo recordar ni las cosas importantes. 

Su traje era simple, color rosa y negro, pantalones de sastre clásicos, con una bolsa común, y todo esto la hacía parecer sencilla. La paz interior y la reserva en su mirada invitaban a la conversación… 

Después de abandonar la estación, fui hacia la librería Heerstrasse. Después de que Mushtariy dejará ese trabajo otra mujer, que parecía latinoamericana, ocupó el puesto. Era atractiva y morena. En cuanto entré a la tienda, acudió a mí y me preguntó si necesitaba ayuda. Casi no había cambiado la librería. No me quedé mucho ahí, no creí que fuera buena idea comprar algo. Salí con un libro de Kafka, no muy caro, debajo del brazo. 

Todo se veía un poco diferente la primera vez: en cuanto entre pude reconocer a Mushtariy y ella me dio una cálida bienvenida. Ella, también, pudo reconocerme del evento del metro, y me dedicó una pequeña sonrisa, apenas en las comisuras. Después, comenzó a recomendarme libros. 
- Paso casi cualquier momento libre que tengo de la universidad aquí. - me dijo mientras me recomendaba el libro de poesía de Rainer Maria Rilke. 

No le preste mucha atención a lo que estaba diciendo, en ese momento no era inusual. En Alemania, no sólo los estudiantes extranjeros, pero también los locales trabajan en diferentes tiendas, restaurantes y organizaciones por una paga. La razón por la que mantuvo mi atención fue diferente. La mire sorprendido cuando me dijo que era de Uzbekistán. 

- ¿Por qué me ves así? 
- Eres de la tierra natal de mi papá. 

Me miró sorprendida, había pensado que yo era alemán. Físicamente, parezco alemán, ya que me parezco a mi mamá, que es alemana. Era un hombre blanco que hablaba alemán como si fuera su lengua materna. Era de espíritu alemán, aunque mi abuelo había sido uzbeko. Aun cuando nunca nos dijo nada de esto ni a mí ni a mi papá, lo supe después accidentalmente. Encontré un diario que escribió hasta su muerte, incluyendo sus años infantiles, los años de guerra y su vida algunos años antes. Era un niño en ese entonces, mi abuelo escribió que odiaba a Stalin y a los Bolsheviks por haber exiliado a su madre a la helada región de Siberia, por haber asesinado a su padre, y por causar la hambruna artificial y el desasosiego que reinaba en el país. Tal vez fue por ello que se alió a la legión de Tukistan después de presenciar las patéticas consecuencias del cautiverio y haber perdido su vida día tras día en el campo de concentración Buchenvald como otros lo habían hecho durante la guerra. Hasta el final de la guerra mi abuelo estuvo con Ruzi Nazar un amigo y compatriota, activo para no expirar los Bolsheviks. 

En su diario, él escribió que él era de una ciudad llamada Marghilan, que era un lugar hermoso situado en un valle. Yo estaba leyendo sobre la tierra natal de mi abuelo por primera vez y me sobrepasaba el deseo de conocer aún más de él. Hambriento, busque detalles sobre la tierra de mi abuelo, aunque la tensión que se generaba en casa no me lo permitían. 

Había una fotografía en nuestro comedor de mi abuelo con Ruzi Nazar usando los uniformes del ejército Nazi. No importa si era Navidad u otra fecha simbólica, mi abuelo nunca decía una palabra, permanecía con los labios pegados y la cara hierática. Su estado y apariencia me hacían creer que nunca me diría nada. Era especialmente reservado acerca de su tierra natal, y yo no podía soportar las preguntas que se generaban en mi interior. 

Antes de comer, siempre daba gracias en susurros en una lengua desconocida para mí. Oraba orientado hacia el oeste sobre un pequeño tapete con flecos cinco veces al día, pero permanecía alejado de su tierra y de sus memorias. Para librarse de esto se casó con una mujer alemana, crio a mi padre como alemán y le buscó una prometida alemana. Mi papá me crio a la forma alemana, con su lenguaje, sus costumbres, tradiciones. Yo no podía habla otra lengua en mi casa, aunque no había necesidad de la prohibición, ya que todos hablábamos alemán como lengua materna, gracias al esfuerzo de mi abuelo. 

Algunas veces podía preguntarle, lo irritaba demasiado y se oponía al activismo político que se vivía en su tierra, así que aseguraba que no podían acusarlo por la forma en la que actúo. A pesar de su enojo, irritación y incomodidad, no podía entender por qué le puso a mi papá Bakhitiyor, y a mí Isfandiyor parecidos a su nombre, que le recuerda de su tierra. Pareciera un guiño del destino, gracias a su nombre, no contábamos como alemanes, aunque viniéramos de lugares muy lejanos a Turquía. 

Mientras le contaba esto, Mushtariy comenzó a llorar. Su abuelo no había regresado de la guerra. Tal vez, murió con alguna de las balas que mi abuelo disparó. 

- La tierra natal de mi abuelo queda a 80 millas de la mía- me dijo Mushtariy cuando pudo calmarse. 

Después de hablar con ella, me llené de un ardiente deseo de aprender de la ciudad que nos había creado. Marghilan, Andina, Fergana… Mushtariy me contó sobre la majestuosidad de las montañas que enmarcan esos lugares, las tradiciones, las costumbres, y la forma de vivir de las personas con gran entusiasmo. 

Cuando terminé lo que tenía que hacer en el banco me apuré para pasar todo el tiempo posible en la librería. Naturalmente, Mushtariy siempre estaba ahí. Una mano invisible me seguía hasta la librería, y yo me encontraba fascinado con emociones desconocidas pero dulces. Me sentía como si no tuvieron oxígeno, y sólo cuando estaba con ella podía respirar bien, profundamente. 

Pensé en llevarle un ramo de flores o invitarla a cenar a un restaurante elegante, pero nunca le había prestado mucha atención a las mujeres porque soy tímido. Mi valentía se debilitaba y evitaba que pudiera pensar bien. Además, pensaba que era un poco pronto para pedírselo, ya que apenas le había preguntado acerca de la tierra natal de mi abuelo, ya que evitaba otros temas. Día tras día, ella ampliaba mi horizonte y mi conocimiento cuando describía para mí la tierra distante donde mi abuelo había nacido. Como resultado, el deseo comenzó a arder en mí, de conocer y ver una vista panorámica del lugar, estaba obsesionado con la idea. Un día tomé el valor para pedirle a Mushtariy que comiera conmigo. Al principio no confiaba en mí, pero con el tiempo comenzó a considerar mi propuesta. Me pareció extraño, ya que conocía la cultura europea, pero ella no dio la respuesta que cualquier europea soltera daría. 

Recuerdo que ese día comimos juntos. Como era domingo los dos nos sentamos relajados en el restaurante. 
-¿Te gustaría que te enseñara a hablar uzbeko?- me preguntó Mushtariy mientras comía sardinas. 
Yo estaba tomando agua mineral y me sorprendió. 
-¿Cómo? 
Comenzó a enseñarme en el restaurante, pude aprender algunas palabras y frases como “hola”, “¿cómo estás?”, “ten un lindo día”, con la ayuda de Mushtariy. Mientras las pronunciaba, experimenté una emoción extraña. Estaba hablando la legua de mi abuelo por primera vez. Ella volteaba a ver hacia otro lado, y yo la veía, era mi mujer ideal. 

- ¿Sabes qué significa tu nombre? - me preguntó para remediar un silencio incómodo. 
- Por ejemplo, yo sé el significado de Pedro, Paul, Sebastián, porque todos eran nombres de santos. Pero nunca había pensado en el significado de mi nombre. 
- Tu nombre significa “regalo de Dios”

Ella estaba en lo correcto, mi abuelo me había dado ese nombre con un propósito, Mi mamá decía que ella sufrió mucho mientras daba a luz. Mi abuelo sufrió mucho más que mi papá, oraba continuamente hincado en su tapete. 
Después de eso, Muchtariy volteó a ver la calle desde la ventana y me susurró el significado de su nombre. 

-Aunque a ti no te interesa ya te dije. 

Estaba ligado a ella por hilos invisibles en apenas seis meses, lo sentía desde el fondo de mi corazón. Escuchar esto me preocupaba. Me repetía a mí mismo que ella no tenía ninguna razón para quedarse. Me invadió una ola de ansiedad. Sorprendentemente, regresar a su lugar de origen no la hacía muy feliz. 

- Enseñare alemán en la escuela donde yo estudié. - me dijo, desesperada, cuando le pregunte por sus planes a futuro. 
Mientras nos decíamos adiós, ella volteó: 
- Extrañare Alemania para siempre- tratando de no mirarme a los ojos. 

Han pasado tres meses desde que se fue. ¡Tres meses! No está en Berlín, donde las personas caminan como robots debajo de un cielo gris, como dentro del mecanismo de un reloj. Cuando tengo un poco de tiempo paseo por la estación del metro, por la librería y en el restaurante Tornstrasse ahogando las memorias del tiempo pasado con Mushtariy. Paso horas sentado ahí tratando de pronunciar las palabras y las frases del uzbeco que ella me enseñó. 

En la tarde camino desde Heerstrasse hacia Fridixstrasse, donde está mi tierra natal. Mis padres estaban en casa, mi papá estaba ocupado leyendo el periódico. 
Mientras caminaba por el pasillo, mire la foto de mi abuelo con Rusi Nazar. Cuando me acerque a la mesa, él estaba usando un uniforme militar mostrando más su dolor que su nobleza. Mi mamá sirvió un tazón con sopa. 

- Papá, me gustaría visitar la tierra del abuelo. - lo voltee a ver 
Mi papá dejó de leer el periódico, lo dobló a la mitad y me miró con sorpresa. Continúo leyendo como si no pasará nada. Un corto silencio calló. 
- ¿Y, qué pasa con tu trabajo en el banco?  - me preguntó después de un rato. 
- Tomaré vacaciones- le dije. 
- ¿Es demasiado importante que vayas allá? - arrugo la frente
- Déjalo ir…- dijo mi mamá que estaba sentada en la esquina del cuarto. 
 Papá lo pensó por unos momentos y asintió la cabeza. Mi mamá entró al cuarto del abuelo y sacó unas cosas para mí. Era un pañuelo viejo con muchos colores y con camellos en las esquinas. 

- Tómalo, mi mamá me lo dio, tu abuelo siempre lo cargaba consigo cuando seguía vivo. 

Me desperté prematuramente para mi vuelo con emociones fuertes. La oportunidad de ver la tierra soleada de mi abuelo que se convertía en la tierra de Mushtariy. Más aún, cuando yo hechicé a Muchtariy. 

Mi papá se fue muy temprano al trabajo, sólo pude decirle adiós a mi mamá cuando el taxi llegó. Mi mamá lloró mientras me daba un abrazo apretado 

- Primero visitaremos Heerstrasse, le dije al taxista en la autopista. 
Él asintió y siguió manejando. Cuando llegamos al cementerio el sol estaba radiante. Encontré la tumba de mi abuelo y miré la inscripción en el mármol. Pareciera que estuviera preguntando, “¿a dónde vas Isfandiyor?”. Cuando me hinqué frente a él la imagen se hizo más grande. 

- Abuelo, iré a tu tierra, - le dije al mármol mientras miraba la imagen.

Ningún sonido salió de la lápida, de la imagen dejó en mí la pregunta; 
- Isfandiyor, ¿a dónde vas? … 

Traducción: Daniela Sánchez


*Sherzod Artikov, nació en 1985 en la ciudad de Marghilan, Uzbekistan. Se graduó del Instituto Politécnico de Ferghana en el año 2005. Sus trabajos son publicados de manera recurrente en la prensa nacional. Su primer libro de narrativa “Sinfonía de Otoño” fue publicado en el 2020. Fue uno de los ganadores del premio nacional de literatura “Mi Perla Regional” en la categoría prosa. Publicó en revistas electrónicas de Rusia y Ucrania como “Camerton”, “Topos” y “Autográfo”. Así mismo, sus historias han sido publicadas en revistas y páginas electrónicas de Kazajastan, USA, Serbia, Montenegro, Turquía, Bangladesh, Pakistan, Egipto, Eslovenia, Alemania, Grecia, China, Perú, Arabia Saudita, México, Argentina, España, Italia, Bolivia, Costa Rica, Rumania y la India.

No hay comentarios:

Publicar un comentario